СПІВДРУЖНІСТЬ «МАЙСТЕРНЯ СЛОВА»
«Майстерня слова» — проєкт Володимира Скуратовського, що об’єднував літераторів-аматорів. Під його керівництвом «Майстерня» почала працювати у 2003 році, продовживши ініціативу відомого педагога Юрія Красного, та проіснувала майже 15 років. З очоленням В. Скуратовського проєкт вийшов на новий рівень — Володимир Ілліч, як ніхто інший, умів збирати довкола себе талановитих людей. Виник певний кістяк літераторів-аматорів, творчість яких вже частково виходила за рамки простого «графоманства», письменства «від нема чого робити» на відпочинку.
«Головна особливість нашої “Майстерні”, мабуть, у тому, що вона не має ані вікових, ані професійних “кордонів”. Серед постійних її учасників — діти від 10 років і до поважного віку: школярі, студенти, журналістка, кравець, стоматолог, педагог, майстер з ремонту автомобільних замків, інженер-будівельник, режисер, музикант…
Основним нашим досягненням можна назвати не тільки й не стільки літературні успіхи. Набагато важливіше те, що “Майстерня слова” стала цікавою творчою співдружністю, в якій панує атмосфера справжньої захопленості та величезного інтересу до мистецтва. Сам процес спілкування та взаємозбагачення часом для нас більш значущий, ніж результат».
В. Скуратовський. (З передмови до збірки «Де ночують хмари», 2005 р.)
СПОГАДИ УЧАСНИКІВ ПРОЄКТУ «МАЙСТЕРНЯ СЛОВА»
Тома Пробко, журналіст:
Гортаю свої чернетки… І ось нарис вірша з правкою. Рідний, улюблений почерк.
Ким він був для нас, учасників «Майстерні слова»?.. Усім: вчителем, гуру, улюбленим другом, безперечним авторитетом, який віртуозно знає літературу і щедро дарує ці знання нам.
Володя виривав нас із рутини буденності та піднімав на незбагненну висоту своєї душі, натхнення, творчості. Він наповнював наші серця та душі світлом. Після «Майстерні» у нас виростали крила. Хотілося жити, писати, дарувати тепло та добро.
…Я прийшла до «Майстерні слова», маючи за плечима майже 30 років журналістського стажу, але коли Володя мене хвалив чи «роздумливо» казав: «Ух ти, я б так не написав», — це було таке щастя, таке визнання, як найвищий орден на грудях, як велике досягнення.
Зараз, коли народжуються якісь рядки, я їх, як і раніше, оцінюю: «Метр сказав би: “ну, нічого”, а це б Володі сподобалося…».
Размік Задоян, автослюсар, батько 4-х дітей:
— Здрастуйте, мої рідні! — Цими словами нас зустрічає Володя на «Майстерні». Дівчаток обіймає, чоловікам рукостискання. І ми розсідаємося.
— Давайте налаштовуватися! — пропонує Метр. — Хто з чим прийшов?
І ми, як учні, які не зробили домашнього завдання, притихаємо.
— Сьогодні починаємо з буріме.
Ми разом пишемо, а потім разом регочем над написаним. Начебто нічого незвичайного, а створюється атмосфера, і з-під пера починає народжуватися щось.
Дякую, що ти був у нашому житті!
Олена Дєєва, стоматолог:
Володя робив людину Людиною, розкривав її внутрішній голос та індивідуальність. Простір невеликої кімнати розширювався ним до розмірів Галактики, в якій оберталися планети з нашими іменами: Размік Задоян, Тома Пробко, Оленка Свідлер, Іра Мороз…
Все звичне ставало іншим: не просто — сонце, небо і герой. Тут краплі дощу, що повисли на зелені дерев, перетворювалися на срібну вуаль, опущену незнайомкою; вітер був протягом у підворітті сосен; стиглі промені сонця впліталися в кучері кленів, а соняшники конкурували з ромашками в гаданні «любить — не любить». У такому непростому світі жили, любили, плакали та сміялися герої наших спогадів, спостережень та фантазій.
Завершалася робота читанням нарисів, потім слідували обговорення та доопрацювання.
Готовий текст Володя читав виразно, артистично, з деякою квапливістю ознайомлення. Як правило, народжувалась «дитина» прекрасна. Але я й досі не можу відповісти на запитання: хто ж писав — ми чи Майстер? Може, він виводив слова нашими руками?..
Олена Городнова, викладач:
…Коли я вперше побачила Його — великий, серйозний, очі світяться розумом та гумором, — зрозуміла: Метр власною персоною.
Серце провалилося в боти.
А Володя й каже: «Зараз ми пощиплемо вас, розберемо ваші твори, ви вже вибачайте за критику. Не ображайтеся, адже у вас є дуже вдалі епітети. Хочемо запропонувати вам влитися у наші лави».
І тут почався розбір польотів. Скуратовський читав якийсь мій вірш і пропонував висловитись усім. Я слухала дуже уважно, але погано розуміла суть. І все чекала — коли почнуть клювати, але чула лише конструктивні підказки та відчувала доброзичливість. А потім інші читали свої твори та вислуховували думку оточуючих про свої твори. Все відбувалося, як уві сні. Я почувала себе слабким сором’язливим гидким каченям, якого прийняла в свої ряди зграя благородних прекрасних лебедів.
Додому летіла як на крилах — мене визнали на щось здатною. Як багато для мене це означало! Особливо у той непростий період мого життя.
Саме завдяки Володі музика влилася у моє серце. Ніхто не вмів так розповісти про диво творчості, як він. Слухаючи класичну інструментальну музику, я чую його голос — м’який, всепроникний, чарівний, що веде до світла.
Олена Свідлер, архітектор:
Я виросла в «Майстерні слова», прийшовши до неї ще школяркою, тож сміливо можу називати свої вірші її дітищем.
Дядя Володя навчив мене дивитись на червоний, мокрий від дощу лист і бачити рядок. Напрочуд живі, що стільки всього вміщають, очі, неповторно виразний погляд… Ми знали напам’ять кожен: жартівливо суворий, коли ми з Машкою та Ритою хихотіли між собою, вносячи легкий деструктив у загальну киплячу робочу атмосферу. Блукаюче-схвильований у спробі схопити образ за п’яту. Пронизливий, захоплений, осяяний у процесі обговорення нових творінь — чи ясний і глибокий, коли все і без слів зрозуміло. Ніжний, що іскриться світлом при зустрічі, або саркастично-веселий, що обіцяє новий жарт, який стрибатиме з вуст в уста і викликатиме вибухи сміху і після 10 разів… Часто — втомлений, але ніколи — байдужий.
Дядя Володя відкрив нам очі на красу світу і показав нам її в нас самих, розставив акценти, як вони є, акварельними натяками намалював натхнення жити і дивитися не під ноги, а вгору і в далечінь.
Дядя Володя навчив мене вкладати думки і почуття в гаряче вугілля слів.
Маргарита Бродська, фотограф:
Це маленька історія великої віри. Я знаю Володимира Ілліча з дитинства. У «Майстерню слова» прийшла у 14 років. Писала жахливо. Жахливі детективні історії для підлітків. Але щось його зачепило. Щось він почув. Може, якісь яскраві уривки діалогів. Може, зачатки яскравих образів. Вони змусили його повірити у мій талант. А я була впевнена, що пишу класно. Більш ніж впевнена. Це згодом, згодом, завдяки В.І. я почала розрізняти, що погано, що добре. Але якби тоді Скур сказав мені правду, я б пішла. Ніколи не написавши по-справжньому добрих оповідань. Ніколи не освоївши своєї власної техніки. Повірив він — повірили всі інші. І я.
Ірина Мороз, інженер-будівельник:
«Свеча чудит на подоконнике —
И, как ни странно, в чудо верится…»
В. Скуратовський
Свічка горить, горить… Володя першим запалював свічку, вірніше, Вогонь співтворчості в аудиторії. Світло Його спочатку було блідим, і часто доводилося дмухати на вугілля.
З домашнім завданням учасники «Майстерні» не завжди приходили, тому по-дитячому раділи будь-якому домашньому успіху, оскільки прослуховування супроводжувалося «пощипуванням» творця, вірніше, його опусів. Найбільшу старанність у «щипках» виявляв Метр. У нього одного завжди були козирі на руках. Незабаром Вогонь розгорався до таких масштабів, що сміхові, часом нестримному, не вистачало місця в аудиторії.
Громогласний голос Володі перекривав водоспад учасників дійства. Від цього сміх здавався каскадним. Бризки каскаду діставалися студентам, які випадково заглядали в аудиторію. Вогонь від бризок тільки яскравіше спалахував.
Гори, гори ясно!
Володя мріяв видати другу збірку творів літературної майстерні. Все те, що було напрацьовано за роки після виходу першої книги «Де ночують хмари» у 2005 році. Але не встиг…
Ми пообіцяли йому і собі видати нову збірку як пам’ять та пам’ятник Метру.
Контакти:
